Гра з часів Ататюрка: як Туреччина стала опорною точкою у відносинах між росією і США — історія показує чому

Туреччина і росія мають доволі довгу історію стосунків. Вони то зближались, то холоднішали один до одного, однак відносини так і не обірвали. Про спільну історію цих двох країн і мотиви Туреччини пише викладач сучасної історії Лондонського університету Георгіос Джаннакопулос. Оригінал статті опубліковано на the Conversation, переклад підготували Новини.LIVE.

Думка автора може не співпадати з позицією редакції.

Війна в Україні поставила Туреччину в центр геополітичної уваги. Одна з найперших країн-членів НАТО, яка має особливі відносини з росією, Туреччина намагається збалансувати свої конкуруючі інтереси, а також посилити власний вплив.

Туреччина розгортає військову операцію в Сирії, що ставить під сумнів її відносини з росією і США, а також викликає занепокоєння ООН з приводу "військової ескалації". Наприкінці жовтня Туреччина розпочала операцію проти курдських сил в Сирії та Іраку і наразі погрожує сухопутним вторгненням в курдські райони Сирії. Росія є головним союзником сирійського уряду, а США підтримують курдів на півночі Сирії.

Як росія, так і США, які перебувають на протилежних сторонах у сирійському конфлікті, відреагували на це закликами до обережності. За останніми повідомленнями, російські чиновники беруть активну участь в укладанні угоди між Туреччиною і сирійськими курдськими бойовиками. Водночас США залишаються стурбованими можливою наземною операцією Туреччини, яка може перешкодити їхнім операціям проти ІДІЛ в Сирії.

Що історія Туреччини як точки балансування між західними державами і росією може сказати нам про її нинішню роль?

Протягом останніх 100 років турецькі лідери коливалися між відносинами із Заходом і відносинами з росією, щоб завоювати або розширити економічну, геополітичну або соціальну владу. У 2022 році, коли війна в Україні наблизилася до кордонів Туреччини, її президент Реджеп Ердоган позиціонує себе як посередника і миротворця між двома сторонами у війні в Україні. Історія показує нам, чому Туреччина має хороші позиції для цього.

Братерство і дружба

У березні 1921 року турецькі націоналісти і російські більшовики підписали в москві договір про "братерство і дружбу". У преамбулі договору стверджувалося, що радянська влада і турецькі націоналістичні сили на чолі з майбутнім турецьким президентом Кемалем Ататюрком солідаризуються. Ататюрк і російський лідер Ленін солідарно виступили проти сил західного імперіалізму.

Договір був підписаний, коли ще не вщухали греко-турецька війна в Анатолії і громадянська війна в росії. Ленін проголосив, що "Туреччина сама чинила опір грабежу з боку імперіалістичних урядів з такою енергією, що навіть найсильніші з них змушені були прибрати від неї руки". Ататюрк також розглядав союз як пакт проти західного імперіалізму. Це, як переконливо довів історик Сем Херст, було частиною ширшого "транснаціонального антиімперіалістичного моменту" і знаменувало зобов'язання радянської росії підтримувати глобальну антиколоніальну боротьбу. Натомість турецькі націоналісти отримали матеріальну підтримку у своїй боротьбі за національну незалежність від нового російського уряду.

Після створення у 1923 році незалежної турецької держави у російсько-турецьких відносинах відбулася зміна акцентів. Зникли посилання на світову антиколоніальну боротьбу. Їхня динаміка набула більш прагматичного і ділового характеру, торкаючись переважно питань торгівлі і комерції в рамках взаємного невдоволення західним ліберальним міжнародним порядком.

Після Другої світової війни вимоги росії щодо території та статусу міжнародно значущих проток Дарданелли і Босфор підштовхнули Туреччину до вступу до новоствореного НАТО. Радянський лідер Йосип Сталін, як відомо, пояснював російські вимоги щодо військової бази в Дарданеллах як питання захисту безпеки росії і відмови від опори на слабку і "недружню" державу (Туреччину). Почалися розмови про війну за протоки, які контролюють прохід між Егейським і Середземним морями, але врешті-решт росія прийняла статус-кво. А потім настав сталінський кінець. Але картина не дуже змінилася і в наступні десятиліття. Туреччина, поряд з Грецією, на цей час стала одним з рубежів Холодної війни. Цього разу вона шукала союзу зі США.

До 1990-х років кінець Холодної війни ознаменував нову еру мобільності та дипломатичних зв'язків, незважаючи на розбіжності з росією щодо політики Туреччини стосовно нових "тюркських" держав, що виникли на уламках Радянського Союзу на Кавказі та в Центральній Азії. Між 1992 і 1996 роками російські і турецькі офіційні особи підписали 15 двосторонніх угод і протоколів. Чорноморський регіон став місцем двостороннього економічного співробітництва. Офіційні особи очікували, що природний газ і нафта стануть для регіону тим, чим вугілля і сталь були для Західної Європи: силами економічної єдності і зразками регіонального миру і безпеки.

Курдське питання

На початку нового тисячоліття війна в Іраку і поява іракських курдів як регіональної сили ще більше ускладнили відносини Туреччини зі США, які підтримували курдів проти Саддама Хусейна. На противагу цьому, партнерство з росією поглибилося у сферах торгівлі, енергетики та регіональної безпеки і співробітництва. Росія стала однією з ключових опор у переорієнтації турецької політики від провалених обіцянок інтеграції до Європейського Союзу в бік Азії та Близького Сходу. Путін і Ердоган капіталізували почуття образи на Захід і схильні використовувати антизахідні настрої як зброю. Важливо, що їхній авторитарний стиль правління обмежує прийняття зовнішньополітичних рішень невеликою клікою лояльних до них осіб.

Але перетворення Сирії на регіон маріонеткових війн на кордонах Туреччини, де значна частина курдського населення прагне до автономії і державності, створило нову напруженість. До того ж, до Туреччини хлинула масова хвиля біженців, які рятувалися від війни. А коли у 2015 році турецькі сили збили російський літак, що пролітав над турецьким повітряним простором і перевозив військовослужбовців до Сирії, російсько-турецькі відносини зайшли в глухий кут. Росія швидко відреагувала низкою економічних заходів, спрямованих на конкретні сектори свого другого за величиною торговельного партнера.

Як видно з наведеної вище діаграми, криза виявилася нетривалою, значною мірою завдяки зусиллям Туреччини, спрямованим на пом'якшення її наслідків та пошук порозуміння з росією. Та це не завадило президенту Ердогану засудити російську анексію Криму.

Науковці влучно охарактеризували динаміку російсько-турецьких відносин останнього часу як:

"Турецько-російські відносини сьогодні будуються не на довірі, взаємній симпатії чи навіть взаємному інтересі, а скоріше на визнанні того, що росія, зокрема, може завдати величезної шкоди Туреччині, якщо захоче."

Сьогодні Ердоган намагається виконати складний балансуючий акт: виконати зобов'язання Туреччини перед НАТО, зберігаючи при цьому союз з росією. Він також позиціонує себе як єдиного лідера, який може укладати дипломатичні угоди і встановлювати зворотні канали між росіянами і американцями. Ставки високі, а президентські вибори в Туреччині наближаються в червні 2023 року. Ердоган не має особливо високих результатів в опитуваннях і, можливо, розраховує на питання національної безпеки і зростання свого міжнародного впливу, щоб підвищити свою популярність, коли справа дійде до виборів.

Георгіос Джаннакопулос, викладач сучасної історії Лондонського університету, запрошений науковий співробітник Центру грецьких досліджень Королівського коледжу Лондона

Фото: Wikimedia commons